10 кл.Мистецтво.Пентатоніка - основа китайської музики. Розмаїття китайських музичних інструментів.Японські інструменти. Пекинська опера.

Тема: Пентатоніка - основа китайської музики. Розмаїття китайських музичних інструментів.Японські інструменти. Пекинська опера.

 План роботи.

1.Ознайомитись з матеріалами урока.

2.Прочитати тему у підручнику
3.Виконати практичне завдання

4.Домашнє завдання

1.Матеріали уроку

Пентатоніка - основа китайської музики. Розмаїття китайських музичних інструментів.Японські інструменти. 

Давньокитайське мистецтво справило істотний вплив на формування багатьох культур Далекосхідного регіону і впродовж багатьох століть було своєрідним еталоном і предметом для наслідування.

      Слід зазначити, що в поняття «музика» давні китайці вкладали дещо інший зміст, ніж це робимо ми. Під «музикою» (юе) вони розуміли ритуальний танок під акомпанемент музичних інструментів. Буквально кожна нота, кожен музичний ритм, найменший жест танцівника щось символізували. Закодованою мовою музики й танцю китайці розповідали цілі історії з життя легендарних героїв, відтворювали яскраві історичні сюжети, виявляли  ставлення до політичного життя країни тощо.

    Відповідно до традиційних релігійно-філософських уявлень кожен ступінь звукоряду, кожен звук стародавні китайці пов’язували з певною порою року, годиною доби, положенням Сонця і Місяця, різними птахами й тваринами, стихіями природи тощо. Одні мелодії вони виконували навесні, інші – улітку, восени, узимку.

     Розібратися в усіх тонкощах складної музичної символіки, щоб установити за її допомогою зв’язок минулого із сучасністю, міг тільки знавець.

 Народна китайська музика переважно одноголосна, основана на пентатоніці (склалася у 7 ст. до н.е), пізніше з'явилася 7- звукова та 12-звукова системи. Найцікавіша особливість китайської музики — пентатоніка, тобто наявність у гамі п'яти щаблів. Європейська музика має діатоніку. Пентатоніка властива й музиці інших азійських народів. Вона є у монголів, корейців, тюркських народів. Також китайська музика надзвичайно різноманітна. У кожній китайській провінції, кожному місті або місцевості є свій жанр музики. Наприклад, у Китаї більше 300 видів музичної драми. Давньокитайські жанри — пісенні, танцювальні — усі збереглися до нашого часу. В Китаї дуже добре збереглося музичне національне мистецтво. А в багатьох місцях воно навіть відроджується на новій основі, завдяки народним святам під час яких звучить музика.

      Давні китайці знали і акустичну 12-ступеневу хроматичну систему («люй-люй»), добирали з неї звуки для пентатонічних ладів. Сформована в давнину на основі ієрогліфів музична нотація в деяких варіантах збереглася й дотепер.

Термін «музика» японською буде як 音楽 («онґаку»); де 音 («он») означає «звук» , а 楽 («ґаку») — «комфорт».

   Музичний інструментарій народів Далекого Сходу надзвичайно різноманітний. Серед музичних інструментів у традиційному оркестрі біля 100 різновидів: струнні, духові, ударні. Документальні джерела та археологічні розкопки свідчать, що при династії Шан і Чжоу вже існувала висока музична культура. В епоху Весни та Осені було відомо про більш ніж 80 видів музичних інструментів. Під час розкопок ранніх поховань епохи Супротивних царств (у травні 1978 р.) був виявлений набір з 124 музичних інструментів

      У Китаї з-поміж струнних інструментів найпопулярніші цинь та піпа. Багатий інструментарій групи духових та ударних інструментів. Традиційні музичні інструменти японців – біва, кото, сямисен, сякухаті, ерху (оригінальна двострунна скрипка з металевими струнами), духові, зокрема флейти фує та хотіку, та ударні (сімейство барабанів Тайко).

    З-поміж великого музичного інструментарію корейців популярними є барабани чангу (барабан, що нагадує за формою пісочний годинник).

      Цисяньцинь (кит. ци-«сім», сянь- «струни», цинь — «струнний інструмент») — китайський 7-струнний щипковий музичний інструмент, з дерев'яним корпусом має широкий діапазон, ніжний та м'який звук, різновид цитри. Має корпус у вигляді дерев'яного ящика (довжина 100—120 см, шириною близько 20 см); струни виготовлені із шовку та мають різну товщину. У III ст. до н.е цей інструмент входив до складу придворного оркестру я-юе (музика офіційних церемоній) і був найбільш характерним інструментом класичної давньокитайської музики. За матеріалом відноситься до категорії «шовкові інструменти».

   Друга різновидність щипкових — янь-цинь (орієнтован горизонтально) грають спеціальними паличками-молоточками.

      Піпа — китайський струнний щипковий музичний інструмент грушоподібної форми з 4-5 струнами, подібний до лютні; діапазон до 3 октав, звукоряд  хроматичний; застосовується в сольній та ансамблевій грі, а також для супроводу співу та читання віршів. Струни шовкові (рідше-металеві), закріпленні за допомогою кілків та струноутримувача. Довжина інструменту — близько 100 см, ширина 30-35 см. Перші згадування піпи у літературі відносяться до 3 cт., перші зображення — до 5 ст. Назва піпи пов'язана зі способом гри на інструменті: «Пі» -рух пальців вниз по струнах, а «па» — зворотний рух вгору. Звук витягується плектром, а іноді нігтем, якому придають спеціальну форму. Піпу застосовують як сольний, ансамблевий та оркестровий інструмент.

Ерху, ерхуцинь — китайський (японський) двострунний смичковий інструмент, різновид  хуциня. Звук легкий, ніжний, схожий на фальцет. Застосовують як сольний, ансамблевий та оркестровий інструмент. Існує різноманіття технік гри та багатий репертуар для ерху. Він один з найважніших струнних інструментів. Його історія налічує понад 1000 років. Ерху складається з дерев'яного або бамбукового корпусу з декою зі шкіри змії, довгою шийкою, на яку натягнуті 2 струни та смичка з кінського хвоста.

     Гуцзинь — історія його виникнення налічує більш ніж 3000 років. Цинь — найбільш давній із дзвінких китайських ударних інструментів. Це кам'яна пластина овальної форми, підвішена до рами; б'ючи по ній молоточком, можна отримати звук певної висоти. Поєднуючи різні за висотою звучання звуки інструмента, майстри створили бяньцин (у ньому 16 цинів), на якому можна грати, як на металофоні, витягуючи мелодію.

    Юньло — набір самозвучних музичних інструментів — гонгів (ло — гонг), розташованих в певному порядку в рамі-стійці (в залежності від настройки). Кожен гонг видавав певну ноту. Розрізнюють дві основні форми цього інструмента: переносний і стаціонарний.

       При розкопках у провінції Хубей були знайдені музичні дзвони епохи Супротивних царств. Вони так збереглися, що музиканти змогли зіграти на них твори Бетховена. Така знахідка доказує, що вже 2 тисячі років тому китайці знали та використовували 12-тонову октаву, що містить півтон. Не дивлячись, на те, що дзвони з'явилися пізніше за струнні інструменти, вони можуть претендувати на національне походження. Китайські дзвони (чжун) не мають язика, тому треба вдарити палицею з наконечником по зовнішній оболонці, щоб інструмент звучав. Давні дзвони мали чотиригранну форму, нові виготовляються округлою формою.

За часів династії Хань були популярні наступні музичні інструменти:

Гу (барабани) – старовинні китайські ударні інструменти з мембранофонів, різні за розміром двосторонні барабани, супроводжували виконання гімнів в 11-8 ст. до н. е.;

Сяо ( а також ді) — китайська бамбукова флейта; зустрічається у вигляді багатоствольної (скріплені між собою як у пан-флейті13-16 дудочок) та окремої флейти останній варіант популярний завдяки простоті виготовлення.

Гуань — китайський духовий язичковий інструмент з дерев'яним, або бамбуковим циліндричним стволом з 7 отворами та подвійною тростиною; входив до складу церемоніального оркестру; сучасний гуань застосовується як сольний або ансамблевий інструмент.

Шен — язичковий духовий інструмент. Його звучання за легендою та магічними віруваннями було схоже на голос фантастичної пташки-фенікса;

Юй — давній музичний інструмент типу свирілі, який складається з 36 стволів. Про нього згадується в оповіді «Наслідування гри на юй».

Біва (яп. 琵琶, びわ) —традиційний струнний музичний інструмент  Японії перського походження. Аналог української кобзи. Інколи називається «японською лютнею».

Виготовляється з дерева, має 4 або 5 струн. По формі нагадує зрізану навіпл грушу або краплю води. Довжина різниться від 60 — 160 см. Для гри на інструменті використовують плаский плектр «баті» у вигляді віяла.

Кото (яп. 筝) або японська цитра— японський щипковий музичний інструмент. Поряд         з флейтами Хаясі та сякухаті,         барабаном цудзумі та струнним сямісеном належить до традиційних музичних японських інструментів.

Подібні інструменти характерні для культури Кореї (каягим) та Китаю (цисяньцинь).

Сямісен (яп. 三味線, しゃみせん, «триструнник»)  традиційний струнний музичний інструмент Японії. Складається з прямокутної дерев'яної основи, що обтягнута шкірою кішки чи собаки, та грифа, який пронизує цю основу. Батьківщина сямісена — Китай. Його використовують по сьогодні для виконання традиційних японських пісень у театрі кабукі та домах куртизанок. З кінця 20 століття сямісен популярний у середовищі молодих японських музикантів, які грають на ньому як на гітарі.

Завдання: прослухайте музику.

https://www.youtube.com/watch?v=4SXvMQgHlB8

   

Перші згадування про китайську музику зустрічаються в легендах і міфах (їх виникнення дотується приблизно 4-3 ст. до н. е.). Вона завжди була тісно пов'язана з устроєм суспільства і філософією. Найбільшого значення в Китаї набули релігійно — філософські системи, що склалися у 6-5 ст. до н. е. Непересічне значення у культурному житті Китаю мала релігійно-філософська система Конфуція.

      Конфуцій вважав, що музика являє собою мікрокосмос, втілюючий великий космос, а прекрасна музика сприяє істинному державному устрою, саме тому вона володіє строго визначеною структурою. Для Конфуція Людина — центральна ланка усього його вчення, тому велику увагу він приділяв питанням самовдосконалення, звичаям, етикету. Він писав, що шлях до досконалості має три ступені: поезію, етикет і музику. Музика — засіб зміни поганих звичаїв, тому що вона вчить людину найтоншим відтінкам почуттів. У 6 ст. до н.е. китайський філософ Конфуцій писав: «Розум утворюється читанням, характер виховується правилами поведінки, остаточну ж освіту дає музика.

Найвидатніший філософ Стародавнього Китаю вважав навчання музиці важливою складовою в освіті людини. В ті часи бути освіченою людиною означало володіти шістьма видами мистецтв: виконувати ритуали, розуміти музику, стріляти з лука, управляти колісницею, вміти читати та знати математику. Музика здатна надихати учнів на виховання у собі моральних якостей та пом'якшувати характер, роблячи його гармонійним. Дана концепція відповідно до якої музика пов'язана з моральними зобов'язаннями та естетикою, і сьогодні визначає систему освіти.  У     поєднанні   трьох          явищ культури  (музика, поезія, танці)  конфуціанці бачили вираження справжніх норм взаємовідносин між людьми. «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна на це» — саме так визначалась Давніми Китайцями суспільна функція музики. Вважалось, що за допомогою музики можливо впливати на ріст рослин, викликати дощ, а порушення вікової музикальної традиції може призвести до усіляких бід.

                          Чарівні властивості китайської музики

     Китайська музика має вплив на культуру Китаю та сусідніх країн, зберігає свою народність, оригінальність та змінюється на сучасний лад, а також має бойові, лікувальні та духовні властивості. Китайський ієрогліф «музика» («юе») має ще одне значення — «радість», «насолода». Життя сповнене різних розчарувань і проблем, тому кожна людина прагне щастя. Один зі способів відчути себе щасливим — послухати гарну красиву музику. Музика і щастя в уявленні китайців стали невіддільними: музика робить людину щасливою, а щастя надихає людину співати та грати музику.

    Вважалося, що китайська музика має цілющий ефект, тому в стародавньому Китаї її використовували для лікування хвороби, очищення свідомості, заспокоєння і нормалізації біоритмів тіла людини. І тільки через багато років китайці відкрили для себе лікувальні властивості трав. Саме тому стародавня китайська музика, на відміну від сучасної, повинна була виконуватися розмірено і повільно. Для досягнення гармонійного та спокійного стану стародавні китайці використовували красиву та глибоку музику. Вважалось, що гуцінь та ерху здатні створити музику, що виходить за рамки буденного світу, можуть зробити людину шляхетною та очистити від поганих думок.

   Стародавня китайська музика, на відміну від західної, відрізняється глибиною і таємничістю. Музикант традиційної китайської музики міг передати слухачам будь-які почуття, будь то щастя, горе або туга, а також заспокоїти або навіть вилікувати хворобу за допомогою музики.

  Мета китайської лікувальної музики — поєднати розум, дух та тіло людини з космосом та Всесвітом. Сучасні спеціалісти стверджують, що прослуховування китайської лікувальної музики іноді ефективніше для пацієнта ніж приймання ліків. Китайські лікарі ретельно підбирають музичні композиції до різних хвороб. Китайська музика підрозділяється на:

«Ортодоксальну»- необхідну для святкових заходів та церемоній, яка очищує душу людини, змінює його почуття та залишає у спогадах тільки прекрасні моменти.

«Ясну»- музика наповнена глибоким змістом, а кожен її звук несе в собі вселенську гармонію та гармонію між небом та землею.

Класична китайська музика пробуджує у людини тільки хороші емоції які позитивно впливають на загальний стан та здоров'я людини. Люди, що слухають таку музику мають стійку психіку, велику концентрацію уваги, та високий рівень моралі та інтелекту.

Бойова китайська музика має величезний вплив на психіку бійця. Вона здатна уникнути болю, ввести в транс або посилити концентрацію уваги. Так у великих боях гучно звучали барабани та грали бойову музику, щоб воїни не боялися ран та смерті.

Медитаційна китайська музика добре знімає напруження та ідеально підходить для самопізнання. Її вибір залежить тільки від особистих переваг людини. Таке музичне звучання було популярне ще за часів конфуціанства та даосизму.

Завдання : прослухати  фрагмент японської етнічної музики. Вказати (або припустити), яке її призначення.

http://download-sounds.ru/yaponskaya-muzyka/

https://griboedova71.ru/search/muzyka-yaponskaya-klassicheskaya

     У Китаї, Кореї, Японії успішно розвивались хоровий спів, симфонічна музика, ансамблі народних інструментів, сольне виконання. Організовано багато колективів професіональних виконавців — Центральна філармонія, Ансамбль пісні й танцю Сходу, Центральний філармонічний оркестр народних інструментів, Центральний театр сучасної опери. Розвиток виконавчого мистецтва сприяв появі усіх видів мистецтва. Китай вперше познайомився з сучасною поп-музикою в 1985 році. Наразі у КНР звичайна естрада — єдиний розповсюджений жанр сучасної китайської музики. Розвиток китайського року продовжується і дотепер.

   Такий музичний жанр як реп в Китаї не популярний. Річ у тому, що сила слова у цьому жанрі має вирішальне значення, а в Китаї існує безліч діалектів і вони так різняться, що мешканці різних провінцій навряд чи розуміють одне одного. У таких умовах репери були вимушені перейти на англійську, а це не дуже патріотично. 

  До початку нового тисячоліття з'явилося кілька сотень музичних жанрів, які так чи інакше мають за основу традиційну народну культуру.

  Отже, сучасна музика Китаю, Японії розвивається таким же шляхом, що й інші країни: поп, рок, шансон.

Пекинська опера.

   Понад 2000 років у Китаї зі сцени оспівують правителів та аристократичні сім'ї. Усі актори — у національному одязі. Історії, які вони розігрують перед публікою,— узяті з життя Забороненого міста. Китайська опера кардинально відрізняється від свого західного аналога. Родзинкою опери у Піднебесній є те, що майже усі ролі в ній виконують чоловіки. Спів супроводжується биттям у барабани та калатанням дзвонів. Китайські виконавці вміють не лише співати, вони ще й можуть продемонструвати на сцені рухи з національних бойових мистецтв. Хоча оперу й адаптували до вимог сучасного глядача, багато елементів у ній не зазнали змін. Які особливості має пекінська опера?

   У Китаї розвивається більше ніж 300 театральних жанрів, здебільшого локального характеру. До різновидів театрального мистецтва, що набули загальнонаціональної популярності, належать цзінцзюй (пекінська опера), пінцзюй (хебейська опера), юєцзюй (шаосинська опера), юйцзюй (хенаньська опера), юєцзюй (гуандун- ська опера). Найпопулярнішою нині є пекінська опера.

  Сучасний Китай успадкував одну із найстаріших у світі театральних традицій. Його театральне мистецтво містить більше ніж 300 видів місцевої опери, понад 60 видів тіньового та лялькового театрів, нової («розмовної») драми, опери європейського типу і танцювальної драми. Завдяки постійному збагаченню й оновленню китайська опера дійшла до сьогодні.

Китайський музичний театр (опера) поєднує елементи музики, співу, діалогу, танцю, акробатики і вправ військового мистецтва із майстерно написаним текстом і технікою його втілення.

Завдання: переглянути відео.

https://www.youtube.com/watch?v=PnMRIzpO4nU

https://www.youtube.com/watch?v=vuwa0hsJtxE

  Виконавці повинні суворо дотримуватися традиційних канонів. Дія в китайській опері не обмежена ані в часі, ані у просторі; широко  використовуються умовності, символіка. Якщо які-небудь повсякденні реалії не можуть бути зображені на сцені прямо, їх відтворюють символічно (спеціальними рухами зображають вхід або вихід із будинку; підйом або спуск сходами; переправу через річку; колові пересування сценою з батогом у руці означають скакання верхи; поїздку в екіпажі демонструють статисти, тримаючи по обидва боки від актора прапорці із зображенням коліс; ходіння колами символізує довгу подорож; якщо на сцені без декорацій актор тримає весло або лопатку і сідає, імітуючи напруження, це означає, що він пливе у човні). Обстановку, у якій відбувається дія, актори зображують виключно рухами, причому ефект є навіть сильнішим, ніж за наявності декорацій і реквізиту.

   Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, у якому рухи тіла й голос виконавців сягають рівня досконалості.

   До початку минулого століття для виконання жіночих ролей готували хлопчиків, які навчалися малювати, вишивати, займатися традиційно жіночими видами мистецтва, щоб їх рухи стали особливо ніжними, жіночними.

   Відсутність декорації вимагає від актора перевтілення не лише на певного героя, а й на явища природи та предмети (за китайським прислів'ям: «Співаєш про воду — стань водою»), адже увага глядачів зосереджена виключно на акторах. Усе це зумовлює особливу техніку гри очима, руками, самобутню пластику рухів, кроків, жестів, постави.

  Яскраві сценічні костюми виготовлені з найякіснішого шовку й атласу; їх кольори — червоний, бузковий, смарагдовий, бірюзовий, синій — насичені й специфічно поєднані. У кожному окремому випадку це поєднання має смислове навантаження, так само, як і малюнки вишивок, виконані різнокольоровими нитками (на кожному вбранні — численні смужки, кожну з яких вишито окремо, вручну; раніше з цією метою використовували ще й золоте напилення). Костюм головного персонажа важить не менше ніж 12 цзинів (міра ваги, 1 цзинь дорівнює 500 г). Громіздкими є й головні убори, однак це не заважає акторам рухатися.

Із поширенням у Китаї європейської опери (1920—1930) на сцені уперше з'явилися жінки, які нині можуть виконувати й чоловічі ролі. Співаки з широким діапазоном голосу, достатнім наповненням звуку та вмінням імітувати звучання будь-якого голосу виконують провідні ролі, що вимагають комплексу акторських умінь і психофізичної підготовки, а також знань з етнографії.

  Отже, китайська народна опера, одне з найскладніших і найкрасивіших видів світового мистецтва, є поєднанням різних театральних жанрів — опери, балету, пантоміми, циркового мистецтва.

    Пекінська опера бере свій початок у XVIII ст., коли у Пекіні на ґрунті музичного фольклору та ритуальної музики різних регіонів Китаю поступово сформувалося своєрідне музичне і сценічне мистецтво, об'єднавши музику, танець, театральну виставу, акробатику та бойові мистецтва. За більше ніж 200 років структура і принципи пекінської опери практично не змінилися.

  Оркестрова музика — ударні (гонги і барабани, що різняться за розмірами й видами) — створюють глибоко ритмічний акомпанемент. Оркестром керує барабанщик, який бамбуковими паличками видає різноманітні звуки, «виражаючи» почуття героїв відповідно до акторської гри. Вокальна частина пекінської опери складається з мовлення (юньбай — речитатив; цзінбай — пекінське розмовне мовлення) та співу (ерхуан — запозичений із народних мелодій провінцій Аньхой і Хубей; сипі — із мелодій провінції Шеньсі). Речитатив використовують серйозні персонажі, розмовну мову — молоді героїні та коміки.

          Амплуа розподіляються на жіночі та чоловічі, зокрема: шен (чоловік), дань (молода жінка), цзін (чоловік в масці) і чоу (клоун, мім — як чоловік, так і жінка). Герої цих амплуа можуть бути як позитивними, так і негативними. їх натуру глядачі можуть визначити за маскою. Маски є досить складним поєднанням гриму й аксесуарів. Костюми візуально та тематично поєднуються з маскою, і найчастіше в масці й костюмі використовують таку саму палітру кольорів та відтінків, підкреслюючи характер персонажа.

           Репертуар традиційно заснований на музичній обробці класичних китайських творів, здебільшого фантастичних або історичних. Імператори й наложниці, ченці та воїни, чиновники й учені є головними героями не тільки класичної літератури Китаю, але й пекінської опери. Давній репертуар пекінської опери містив більше ніж 1000 сюжетів, із яких сьогодні грають 200.

Пекінська опера – це злиття усіх жанрів театрального мистецтва (опери, балету, пантоміми, трагедії і комедії). За рахунок багатства репертуару, хрестоматійності сюжетів, майстерності акторів і сценічних ефектів вона знайшла ключик до серця глядачів і викликала їх інтерес і захоплення. Адже театр "Пекінської Опери" – це не лише місце для зручного розміщення глядачів, але і чайна, тобто під час вистави ви ще зможете насолоджуватися ароматним зеленим чаєм із зацукрованими фруктами. Прекрасна гра акторів, їх повне перевтілення змусять вас повністю перенестися в казковий, чарівний світ "Пекінської Опери", яка налічує 4 основні акторські амплуа: шен, дань, цзінь (хуалянь)  і чоу, які відрізняються один від одного умовностями сценічного виконання, гримом, костюмами і місцем в сюжеті спектаклю.

Чоловічі персонажі

Шень — чоловічий персонаж. Залежно від віку і характеру буває старшим, молодшим і воїном. Старший шень зустрічається в операх частіше, і багато відомих акторів спеціалізувалися саме в амплуа «чоловіка середнього або літнього віку, обов'язково з бородою і строгою величавою мовою». Шень-воїн володіє прийомами бойових мистецтв, має бути відмінним акробатом. Залежно від костюма, в якому виступають воїни, розрізняють чанкао і дуаньда. Чанкао має повне покриття: панцир з штандартами за спиною, чоботи на товстій підошві і довгий спис. Артисти, що виступають в цьому «підамплуа», зобов'язані уміти поводитися, як справжні офіцери, а також добре танцювати і одночасно співати. Дуаньда — шен-воїн в короткому одязі зі зброєю, що відповідає його росту. Нарешті, молодший шень — вихований юнак з тонкими рисами обличчя, без бороди і панцира. У цьому амплуа також немало «відгалужень»: шень в капелюсі (чиновник в палаці), шень з віялом (інтелектуал), шень з фазановим пір'ям на головному уборі (талановита людина), бідний шень (невдачливий інтелектуал). Головна відмітна особливість останнього — спів фальцетом. Глядачі-іноземці особливо люблять слухати і дивитися опери, в яких грають артисти амплуа цзінь — «розфарбована особа». Звичайно це чоловіки, наділені великою силою і енергією: говорять голосно, зриваючись з кожного приводу на крик, часто пускають в хід кулаки і, трапляється, б'ються ногами.

Хуалянь – амплуа чоловічих персонажів з розфарбованим обличчям, які також іменуються цзін (у китайській міфології – перевертні), лиходії, підступні зрадники і інші негативні персонажі, які тому і дістали другу назву «хуалянь» - «розфарбоване обличчя. Витоки цього амплуа можна простежити ще в ранньому театрі.

 Амплуа хуалянь підрозділяється на: хуалянь з мідним бойовим молотом; хуалянь-цзяцзи; хуалянь-воїн.

Хуалянь з мідним молотом. Актор цього амплуа багато співає і вільний від виконання акробатичних трюків, і вважається типовим хуалянь –  майстром вокалу. У спектаклях цей персонаж загримований чорним кольором.

Хуалянь-цзяцзи. Сфери виконання цього амплуа особливо широкі: актори повинні мати хороші навички військових єдиноборств, майстерність акторського виконання, читання монологу і співу.

 У амплуа хуалянь-воїн цінується військове мистецтво, мало місце відводиться вокалу і монологу.

Жіночі персонажі Пекінської опери називаються дань. Є дань в темному халаті (чжендань), дань-квітка, дань-воячка, дань в строкатій сорочці, стара для дань і цайдань.

Дань в темному халаті – амплуа головної героїні, зазвичай позитивний персонаж жінки середнього віку або молодої дівчини. В образах утілювалися ідеальні за уявленнями того часу риси жіночої вдачі. У своїй поведінці героїня повинна дотримуватися правила конфуціанської золотої середини: стриманість, дотримання строгої манери в прояві почуттів, регламентованих правилами етикету. Основна особливість цього амплуа – тільки вокал, що виключає акробатику і бойові мистецтва.

 Найважливіша з усіх — чжен-дань, головна героїня, жінка середнього віку або молода — зазвичай позитивний персонаж. Статечна, розумна і розсудлива, вона ніколи не поспішає і взагалі поводиться тихо — в точній відповідності з правилами поведінки, прийнятими в старому Китаї: триматися підкреслено коректно, не показувати зуби, коли смієшся, і не випускати руки з-під рукавів.

Дань-квітка за характером героя є великим контрастом в порівнянні з данина в темному халаті. Актори зазвичай грають або дівчину-камеристку, або незаміжню дівчину з бідної сім'ї (нагадує субретку італійського або французького театрів). Вона завжди життєрадісна, рухи легкі; одяг розшитий яскравими кольорами. У виконавському мистецтві амплуа хуадань основна увага зверталася на міміку і жест, а спів відступав на другий план.

Дуаньда – воячка в короткій кольчузі. Акцент робиться на мистецтві актора у бойових єдиноборствах. Актор в амплуа чанкао одягнений в кольчугу і шолом, тримає меч і частенько в сідлі, тому також іменується дань з мечем і на коні. Актор цього амплуа повинен не лише добре володіти бойовими мистецтвами, також важливі його монолог і сценічні манери.

 Амплуа дань-воячка зазвичай створює образи героїнь, жінок-генералів і жінок-лицарів із старовини.

Дань - стара - солідна літня пані. Її вокальній манері близький старший шен. У ранній період пекінської опери не було акторів, які спеціалізувалися тільки в ролі дань-стара.

До речі, про рукави: у героїнь Пекінської опери не просто довгі, а дуже довгі . Одна з причин знову-таки в тому, що ще 60 років тому в театрі грали виключно чоловіки. Якщо стать за допомогою гриму можна змінити до невпізнання, то кисті рук не переробити.

А найпершим амплуа в історії Пекінської опери був чоу — клоун. Є навіть приказка: «Без чоу немає п'єси». Це комічна, жива і оптимістична роль. Актор чоу повинен уміти зіграти кого завгодно — кульгавого, глухого і німого, чоловіка і жінку, старого і хлопчика, підступного і пожадливого, доброго і смішного. До речі, у чоу в театрі особливі привілеї: усім акторам заборонено без особливої потреби пересуватися за кулісами під час спектаклю, але на чоу це обмеження не поширюється. А усе тому, що імператор Ли Лунцзи з династії Тан був завзятим театралом і сам іноді виступав на сцені саме в амплуа чоу.

У традиційних п'єсах більшість персонажів з невисоким соціальним положенням - амплуа чоу. За характером це ролі комічні і живі. Вокальні партії майже відсутні, діалоги і монологи часто будуються на акторській імпровізації. Відмітна особливість гриму – біла пляма на обличчі.

 Акторська гра чоу найменше схильна до канонізації, різноманітність рухів залежить від фантазії і майстерності виконавця. Ролі амплуа чоу підрозділяється на 2 типи: цивільний чоу і чоу-воїн.

Однією з найкрасивіших особливостей Пекінської опери — різні кольори облич: вони бувають білими, як крейда, жовтими, як пісок, синіми, як небо, червоними, як кров, і золотими, як сонце. Дуже схоже на маски, але — не маски: фарба накладається прямо на обличчя. Китайські артисти люблять розповідати, як сам Лучано Паваротті, заворожений виглядом місцевих театральних персонажів, попросив, щоб його загримували під Сян Юя із спектаклю «Прощання всемогутнього Бавана з коханою» (амплуа хуалянь).

Відомі декілька тисяч композицій оперного гриму, причому кожна має певне значення і відповідає тому або іншому образу (до складу фарб завжди додають спеціальну олію, яка не дозволяє їм розтікатися під час вистави).

У Пекінській опері для ролей встановлено певний грим. Поєднуючи реалістичне і символічне і, виходячи з душевного стану, моральних якостей, думок і почуттів, а також зовнішності, віку та громадського стану героя, гримери-художники узагальнюють все це в найтиповіших рисах його вигляду і характеру та у відповідності з цим створюють різні зразки гриму, даючи характеристику персонажу ще й за допомогою кольору. Зазвичай червоний колір в гримі — це колір відданості і чесності, чорний — прямоти та сміливості, синій і зелений — хоробрості і рішучості, жовтий і матово-білий — жорстокості і хитрості; золотий же і сріблястий кольори використовують для міфічних героїв.

Спів займає важливе місце в Пекінській Опері. Велике значення тут має сам звук. Неповторність виконання обумовлюється глибоким знанням фонології, техніки співу і досягненням гармонії Інь і Янь. Пісня не лише захоплює своїм змістом, але і викликає глибокі почуття . Артистові спочатку треба влізти в чужу шкіру, перейняти характер і мову персонажа, потім майстер і зовні повинен стати схожим на нього, чути і відчувати як він, стати йому рідною людиною. Дуже велику роль у виконанні партії грає дихання. Незвичне використання голосу, тембр, дихання та інші аспекти використовуються для досягнення найбільшого сценічного ефекту.

Декламація в Пекінській Опері – це монолог і діалог.  Театральні прислів'я свідчать: «Співай для васала, декламуй для пана» або  «Співай добре, говори прекрасно». Ці прислів'я підкреслюють значущість вимови монологів і діалогів. Театральна культура упродовж історії розвивалася грунтуючись на сукупності вимог високого сценічного мистецтва і набула яскравих, чисто Китайських особливостей. Це незвичайний стиль і три види декламації різного призначення –  монологи на древній і сучасній мовах і римовані діалоги.

Перевтілення – одна з форм прояву «Гун-фу». Воно супроводжується співом, декламацією і жестикуляцією. Ці  елементи є основними в мистецтві майстра. Вони червоною ниткою проходять від початку до кінця вистави. Акторська майстерність так само має різні форми. Висока майстерність показує сильні, вольові характери; «наближене до життя» – слабкі, недосконалі. Ще є майстерність «римованого стилю» – виконання відносно строгих, підтягнутих рухів у поєднанні з ритмічною музикою, і майстерність «прозаїчного стилю» – виконання вільних рухів під «розхитану» музику.

Жестикуляція – елементи акробатики, що використовують під час вистави. У Пекінській Опері є такі персонажі, яких можна представити тільки застосовуючи акробатичне мистецтво. Це, так звані амплуа «військового героя», «військової героїні» і «жінки-воячки». Усі сцени жорстокої війни в спектаклях складені з акробатичних трюків, є навіть спеціальні «військові п'єси». Мистецтво жестикуляції являється «Гун-фу» яке повинен мати кожен персонаж і, відповідно, актор.

Гра руками. Актори говорять: «За одним рухом руки можна визначити майстра», отже, «гра руками» є дуже важливим елементом театральної вистави.  Вона включає форму рук, їх положення і жести. Форма рук – це,  власне, форма долонь. Існують жіночі і чоловічі форми. Жіночі мають приміром такі назви: «Лотосові пальці», «баб'яча долоня», «лотосовий кулак» та ін. Чоловічі – «витягнута долоня», «пальці-мечі», «стислий кулак». Так само положення рук мають дуже цікаві назви: «Підніжжя самотньої гори», «дві підтримувальні долоні», «підтримувальні і зустрічаючі долоні» . Назви жестів теж передають характер гри: «хмарні руки», «руки, що піднімаються, «мерехтять», «штовхають руки» і так далі.

Гра очима. Люди часто називають очі вікнами душі. Є таке театральне прислів'я:  « Якщо в очах немає духу, людина померла усередині свого храму». Якщо під час гри очі актора нічого не виражають, це означає втрачену життєву силу. Для того, щоб очі були живими, майстри театру приділяють велику увагу своєму внутрішньому стану. Це допомагає їм відчути різницю таких понять, як «поглянути», «подивитися», «прицілитися», «приглядатися», «розглядати» і так далі. Для цього артист повинен піти від усіх суєтних думок, бачити перед собою, як художник, тільки натуру свого персонажа : «Побачив гору - став горою, побачив воду-полинув, як вода».

Гра тулубом – це різні положення шиї, плечей, грудей, спини, попереку і сідниць. Незначною зміною положення тулуба можна передати внутрішній стан персонажа. Це хоча і складна, але дуже важлива театральна мова. Щоб володіти нею в належній мірі, рухатися невимушено і точно артист повинен дотримуватися певних законів положення тіла.

Кроки. Під кроками мають на увазі театральні пози і пересування по сцені. У Пекінській Опері  є декілька основних поз і способів кроків. Способи кроків: «хмарний», «подрібнений», «круговий», «карликовий», «швидкий», «повзаючий»,  такий, що «розстилається»  і «дрібний» (той, хто знайомий з ушу знайде в назвах кроків і позицій театральної школи багато спільного з термінологією прийнятою в Китайському військовому мистецтві). Актори вважають, що кроки і пози на сцені є фундаментом спектаклю, виконують роль базових рухів, що несуть в собі можливість нескінченних змін, які, у свою чергу, використовуються майстром для передачі своїх почуттів глядачеві. На цих восьми китах – «чотирьох способах гри» і «чотирьох видах майстерності» стоїть Пекінська Опера.

2.Робота з підручником

Прочитати ст.100-105

3.  Практичне завдання

а) Відпрацьовування «гри очима»:

Показати зосереджений погляд, подивитись закоханим поглядом, продемонструвати гнівний погляд, глянути з байдужістю, з радістю, з претензією, показати погляд людини, яка цілиться під час стрільби і т.д.

б)Робота над жестикуляцією:

а) руки виражають повагу до співбесідника; кінчики пальців показують недовіру; виразити ганьбу, гидливість,ненависть; руки показують приязнь, захоплення, обожнювання тощо.

4.Домашнє завдання (виконати письмово в зошитах)

1.Вставте слово:

- Музичний лад пентатоніка має … ступенів

- Цинь належить до групи …інструментів

- Шен, гуань, сяо – інструменти ... групи

- Китайський ієрогліф «музика» («юе») має значення –…

- Шлях до досконалості має 3 ступені:..

- Конфуцій: : «Розум утворюється читанням, характер виховується правилами поведінки, музика дає …»

2.Дайте відповіді на питання:

- Які основні складові Пекінської опери?

- Які сюжети в Пекінській опері?

- Що переважає  у виставах: декорації, костюми, оркестрова  музика?

- Що є спільного та відмінного у китайській опері та європейському театрі?